title-ecclesia

Я ВДЯЧНИЙ ГОСПОДУ БОГУ…

16 січня 1991 р., після 73-ох років комуністичного панування, на землі св. Володимира запанувала повна релігійна свобода. Апостольська Столиця почала призначати єпископів для України. 4 березня 1991 р. у Кафедральному соборі св.Софії архієпископ Франческо Коласуонно в присутності багатьох владик вділив єпископські свячення о. Яну Пурвінському. Через кілька днів він ввійшов на Житомирську кафедру.

 

Ваше Преосвященство, які це були часи?

Спочатку ситуація була важкою. Не було священиків і бракувало діючих парафій. Я пам’ятаю, як архієпископ Коласуонно спитав мене після консекрації, як я збираюся порадити з наповненням дієцезії священиками, бо тоді я мав ледве п’ять, а парафій вже було тринадцять? Я відповів, що маю чотирьох семінаристів у Ризькій семінарії, а також попрошу про допомогу священиків з Польщі. Тоді тут працювали також сестри з укритих згромаджень, зокрема сестри-гоноратки.

Я вдячний Господу Богу, що ми знайшли священиків, а перших кандидатів у священики я міг направити в семінарії в м. Гродно (Білорусія) та в м. Городок (Хмельницька обл.). Власну духовну семінарію ми відкрили у Ворзелі Київської обл. у 1995 р. І так поступово з Божою допомогою розвивалася дієцезія. Сьогодні для неї висвячено 39 дієцезіальних священиків.

 

А якою була Ваша дорога до священства?

Я народився в Латвії, в католицькій родині. Нас, дітей, у батьків було дев’ятеро. Родина була побожною. Ми завжди молилися ввечері і ранком, а батьки водили нас до храму. Я дуже любив стояти близько вівтаря і дивитися на священика, який відправляв Службу, а також на міністрантів, які прислуговували в цей час. Я також любив слухати проповіді, а потім, прийшовши додому, розповідав їх молодшим дітям. В сім років я вже вмів використовувати маминого молитовника – терціарського бревіарія, де я знайшов переклад Святої Літургії польською мовою. Одним словом, я хотів бути священиком.

Після закінчення середньої школи, у 1956 р. я вступив до Ризької духовної семінарії і через п’ять років навчання отримав священицькі свячення. Потім я 16 років працював в парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в м. Даугавпілс.

 

Напевно праця священиків не була тоді легкою?

Праця священиків була дуже обмеженою. Ми, головним чином, відправляли Літургії та молебні, проголошували проповіді, використовуючи всі можливості для проголошення Слова Божого. Не можна було катехизувати дітей і молодь. Це могли робити тільки батьки. Священики могли тільки два рази зустрітися з ними, щоб навчити, як треба поводити себе в храмі і приступати до сповіді і Святого Причастя, а також проекзаменувати дітей і гуртом допустити до Першого Причастя. Священики катехизували таємно. Ретельно готували молодь до таїнства шлюбу. Священиків за це "попереджували", навіть ув’язнювали, але вони не занедбували цієї праці. Разом з настоятелем ми готували кожного року до таїнств 150-200 дітей, а також 100-150 пар наречених.

Я дякую Богу, що на моїй священицькій дорозі в Латвії Він поставив відданих і відважних душпастирів, які після повернення з в’язниць або таборів віддано виконували свої священицькі обов’язки. Від них я вчився праці, запалу, відданості.

 

Чи такою самою була ситуація в Україні?

Іншою. Було значно менше священиків і парафій. Атеїзація впродовж 60-ти років зробила свою справу. Структуру Церкви знищили, а в першу чергу людей. Але втішав той факт, що там, де був священик, храми були забиті людьми.

Тут були ще більші обмеження з боку влади, яка забороняла катехизацію і працю з молоддю. Тому треба було якнайбільше навчати під час проповіді та під час звершення обрядів таїнств. Я досі пам’ятаю довгі черги до сповіді – а сповідати треба було годинами.

 

Як сталося, що Ви приїхали в Україну?

Бог чуває над Своїм людом і в різних історичних епохах дає Церкві людей, які стають знаряддям Провидіння. Такою людиною в радянські часи був ризький єпископ Юліянс Ваіводс. Він дуже допоміг Церкві в радянських республіках, в тому числі і в Україні, посилаючи за згодою влади священиків на душпастирську працю. На прохання вірних з Житомира в 1977 р. він прислав і мене, щоб я служив у кафедральній парафії св. Софії, де настоятелем був о. Станіслав Шчипта, який вже хворів. На території сьогоднішньої Житомирської обл. нас було чотири священики і сім парафій. Тільки дві з них ми обслуговували постійно – Житомир і Бердичів, в решті ми відправляли Служби раз на місяць за дозволом влади. Тому більш віддані вірні намагалися кожної неділі приїхати туди, де був священик і Служба. Пам’ятаю, що будучи в Житомирі, я обслуговував також Новоград-Волинський, Покостовку і Лебедівку.

Прийшли часи перебудови і вже в 1988 р., коли Православна Церква святкувала 1000-ліття Хрещення Русі, ми перший раз офіціально могли побачити духовенство в священицьких одежах на вулицях Києва. Це був знак, що для Церкви в Радянському Союзі зближаються інші часи.

І прийшов день, коли був опублікований закон про релігійні організації, що давав можливість реєстрації нових спільнот, а також уможливлював приїзд священиків для душпастирської роботи з-за кордону.

У 1991 р. Йоан Павло ІІ призначив єпископів для дієцезій Римо-Католицької Церкви в Україні. Ми почали реєструвати нові парафії. Тоді наша дієцезія була величезна, бо охоплювала аж вісім областей. Найбільше парафій постало в Київській та Житомирській областях, менше – на сході. В 1998 р. дієцезія отримала назву Києво-Житомирської, а після утворення Харківсько-Запорізької дієцезії Полтавська, Харківська, Сумська та Луганська обл. увійшли до новоствореної структури.

Згідно зі статистикою, що ми публікували в одному з випусків "КВ", Києво-Житомирська дієцезія – одна з найбільших в Україні, якщо говорити про кількість вірних. Чого вони очікують від душпастирів?

Сьогодні наші вірні очікують від своїх душпастирів навчання їх правдам віри, катехизації дітей і провадження їх до Бога. Особливо вони також очікують опіки над людьми похилого віку та самотніми. Природно, що роки атеїзації лишили також слід в душах вірних середнього віку. Цих людей треба знайти і привести до Бога. Є також багато людей, які визнають себе віруючими, але не практикують віри. Є охрещені, дехто був у сповіді і Першого Причастя, але зараз вони живуть в несакраментальних шлюбах і релігійній байдужості. Сьогодні душпастирі мають шукати загублених овець і провадити їх до вівчарні. Особливу увагу ми маємо звертати на родини, зміцнювати їх духовно, щоб вони були міцними у вірі. Адже з родин ми очікуємо нових покликань до священства і чернечого життя, а також передання віри наступним поколінням. Сьогодні для усесторонньої душпастирської праці існують сприятливі умови. Завданням для нас – священиків – є використати їх.

Розмовляв о. Ярослав КРАВЕЦЬ ОР

 

 

За матеріалами: Католицький Вісник

 
Історія дієцезії
Єпископи
Прокатедра Київ
Катедра Житомир
Дієцезіальні комісії
Навчальні заклади
Релігійна діяльність
Деканати та парафії
Ордени і Згромадження
Чин дів
Рухи та спільноти
Санктуарії
 
 
Copyright © 2008-2017. Київсько-Житомирська дієцезія. Power by: ArtGattino