title-ecclesia

Короткий роздум про Вербну Неділю

ВЕРБНА НЕДІЛЯ В останню неділю Великого Посту Церква святкує урочистий вхід Ісуса Христа у Єрусалим. Адже, як знаємо з Євангелія, Христос за тиждень до свого Воскресіння в'їхав у Єрусалим на віслюку. Торжествуючий народ устеляв йому дорогу пальмовими гілками... До речі, саме тому у Західній Католицькій Церкві це свято називається Пальмовою неділею. Українська ж флора не багата на пальми, тому ці функції взяла на себе верба. І це не дивно, адже саме вона першою пускає паростки, відчувши прихід весни.

У IV-V століттях це свято вже святкується також на Заході, власне під назвою «Пальмової неділі». У цей день в Західній Церкві практикувалась організація процесії з пальмовим гіллям. Ще з того часу склалась традиція, що посвячене пальмове віття зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спалюють і в перший день Великого Посту на знак покути посипають цим попелом голови. Назви «пальмова» чи «вербна» неділя пов'язані із звичаєм благословляти й роздавати цього дня в храмах пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття, як ми вже казали раніше, в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби...

 

Спомин Господнього входу до Єрусалиму нагадує нам подію прославлення Ісуса Христа перед Його хресною смертю, нагадує про те, як Христос засвідчив, що йде на страждання свідомо й добровільно. Цю надзвичайно важливу подію змальовують усі чотири євангелісти. Вона ж бо дуже актуальна, адже в ній Христос кличе нас! Кличе йти за Ним, кличе так само, як і тоді кликав своїх сучасників. Але ми не завжди чуємо Його. Ми часто вітаємо Його в переповнених храмах на Вербну неділю, а потім розпинаємо своїми гріхами при напівпорожніх храмах протягом року. Наслідуємо тих, хто спочатку вітав Христа в Єрусалимі словами «Осанна!», а потім кричав: «Розіпни!». Поклоняємося обряду заради, обряду, а не Христові – заради євангельського духу любові.

Але ж кожного з нас кличе Цей Голос. Кожен з нас, якщо гарненько пригадає, то знайде у своєму житті такі моменти, коли Господь був дуже близько! Здавалося, серце було сповнене сили, яку Він дав!

А потім ми все забули, все покинули... І ми знову пішли життєвим шляхом, несучи на собі напис: «християни», але в серці в нас був морок, пітьма, відчай, страх, безнадійність... Ми не пізнали часу відвідин своїх, ми не розпалили вогню, який Господь вніс у наші душі!

І ми маємо пам'ятати, що уважно слухаючи, уважно спостерігаючи за знаками Божими, ми повинні бути готові у будь-яку хвилину відповісти на Господній заклик. Коли нам доводиться вибирати, як діяти – низько й підло, чи по совісті – це означає, що нас відвідав Господь, це година наших відвідин. І горе нам, коли ми Його не впізнаємо. Якщо нам доводиться вибирати, і нам важко подолати свій застій, свої лінощі, свою неміч, якщо нам треба відкрити Слово Боже, якщо нам треба стати до молитви, якщо нам треба себе змусити, а нас ніби каменем тягне на дно, це знак відвідин Божих!

Переборемо себе, зробимо крок до Господа, який кличе нас, інакше Він відійде, і ми втратимо силу, яку Він дає нам. Пригадаймо собі, коли будемо йти з храму, про ті миттєвості нашого життя, можливо, важкі, можливо, радісні, але коли справді Господь дивився на нас і чекав, що ми далі чинитимемо. Поміркуймо про те, що нас чекає попереду. Відгукнемося на Його поклик! Ви запитаєте: «Який же це поклик, де він?» Він звучить для нас завжди у Слові Божому. Якщо ми заглиблюватимемося в нього, то звідти, зі сторінок Писання, зі сторінок Вічної Книги зазвучить для нас живий голос Живого Христа. Отже, ми з вами не покинуті, не самотні, не відірвані від Бога. Він поряд з нами і йде шляхами нашого життя. І час від часу, щоб зміцнити й підтримати нас, Він звертається до нас то з докором, то із закликом, то з очікуванням. І ми намагатимемося почути Його Голос, не пропустити дня відвідин своїх.

Придивімося до себе впродовж цього Великого, або ж Страсного Тижня. Тижня, який саме сьогодні ми розпочали... До кого ми подібні? До самого Господа? До натовпу, що має таке нетривке, мінливе, зрадливе серце? А може до улюбленого учня? Або до зрадника – Юди? Подивімось на себе... запитаймо себе... відповімо собі... Щиро відповімо! А тим часом зрада Апостола Петра аж до кінця світу буде нам нагадувати, наскільки те, чи лишимося ми з Ісусом, залежить від Божої благодаті...

За матеріалами радіопрограми «Кредо»

 
Історія дієцезії
Єпископи
Прокатедра Київ
Катедра Житомир
Дієцезіальні комісії
Навчальні заклади
Релігійна діяльність
Деканати та парафії
Ордени і Згромадження
Чин дів
Рухи та спільноти
Санктуарії
 
 
Copyright © 2008-2017. Київсько-Житомирська дієцезія. Power by: ArtGattino