title-ecclesia

Історія
Нариси з історії Луцько-Житомирської та Кам’янець-Подільської дієцезій.

Частина перша
Переклад: Дмитро Парубець

Християнство линуло на терени Київської Русі двома потоками: перший – з півдня, з Візантії, у формі східного обряду, другий – з заході та півночі, зі Священної Римської Імперії та Скандинавії, в обряді західному. Перший мав вигідніші умови, бо прямував через Чорне море та Дніпро, бо стосунки мешканців Русі зі столицею Сходу ніколи не переривались на довгі часи; другий мусив прориватись через непролазні ліси, зрадливі болота, натикаючись мало не на кожному кроці на перешкоди, які так важко долати. Такі умов одразу забезпечували першому потоку більшу силу та більший вплив.

Але все ж і другий потік не лишався незначущим. Цілком можна припустити, що поміж варягів-норманів, котрим руські перекази приписують місію створення державності у наддніпрянських слов’ян, були християни західного обряду. Й християни дійсно могли бути, адже це відбувалось по кількох десятках років після місіонерського служіння св. Ансгара у Скандинавії, а західного обряду тому, що східного ніколи не було серед норманів.

Ще більш переконливим доказом існування присутності у ті часи на Русі нашого обряду є те, що у 959 році св. Ольга просить цісаря Оттона І про призначення єпископа та надіслання місіонерів для свого краю, й то про латинського єпископа. В наслідок цього звернення на київську кафедру було призначено ченця з м. Майнц Лібуція, на котрого архіви вказують як на першого київського єпископа. Але він навіть до смерті так і не побачив власної єпископської столиці, бо відійшов до вічності раніше, ніж вибрався в дорогу. А після цього київським єпископом номіновано св. Адальберта. Але й він, невдовзі після свого прибуття до Києва (у 961 р.), мав полишити столицю Русі, адже тоді тут на престолі возсідав князь Святослав, котрий доволі неприхильно ставився до християнства.

По смерті Святослава, за часів панування його сина Ярополка, на Русь прибув третій київський єпископ – св. Боніфацій. Йому навіть вдалось навернути на христову віру самого князя, але невдовзі, близько 979 року, на київські землі повернувся раніше вигнаний Ярополком його брат Володимир, котрий наказав скарати св. Боніфація на смерть. Натомість вже за кілька років, у 988 р. сам Володимир прийняв Святе Хрещення і почав старанно розповсюджувати християнство на цих землях.

Тож у прийнятті Володимиром Христової віри з рук духовенства східного обряду бачимо очевидну перемогу сильнішого потоку, що плинув з Константинополя, але й латинський обряд не припинив свого розвитку на Русі. Свідчить про це нова єпископська номінація, яку зробив Папа Сильвестр ІІ. Тоді єпископом став св. Брунон, але ненадовго. Після нетривалої апостольської праці серед диких печенігів, яку підтримував князь Володимир, Брунон вирушив до Пруссії, де у 1009 р. прийняв мученицьку смерть.

Його наступником став дотогочасний єпископ Колобжегу Райнеберн. У його скеруванні на Русь вже дається взнаки вплив християнської Польщі, бо його було направлено задля опіки над латинянами до дочки Болеслава Хороброго, на якій одружився один з синів Володимира – Святополк. А коли цей княжич потрапив у немилість в батька, та його разом з дружиною було ув’язнено, то ця ж доля спіткала і єпископа Райнберна, котрий й помер в ув’язненні у 1021 р.

Перераховані вище єпископи своїм перебуванням на Русі дають свідоцтво досить значного поширення на цих землях латинського обряду, але при цьому не свідчать про існування організованої церковної ієрархії. Навіть при тому, що часом вони мали канонічні місії від Святішого Отця, як, наприклад, св.. Брунон, але радше були місіонерами, котрі поширювали християнство серед ще не вкоріненого у вірі народу, ніж керівниками єпархій. Лише після смерті Володимира або, за одними джерелами, Святополка, або, за іншими свідченнями, Ярослав, як результат клопотань Болеслава Хороброго, вислав послів до Папи Бенедикта VІІІ з проханням про призначення єпископа для київських латинян. На цей стан було номіновано мужа великої побожності, уродженця Болгарії на ім’я Олексій. Але канонічне утворення київської дієцезії виявилось цього разу лише нетривалою спробою, адже невдовзі після свого прибуття до Києва у 1021 р., відзначивши негативне ставлення до себе князя Ярослава, Олексій мусив покинути край, і відтоді на Русі не було латинського єпископа аж до 1241 р., тобто більше ніж впродовж двох століть. Тож на Олексії закінчується перший період київського єпископства – період єпископів-місіонерів.

Але, незважаючи на брак єпископів, католицизм на Русі не припиняв свій швидкий поступ. Політика великих князів київських вимагала підтримки добрих стосунків з католицькими королями та князями, а також зі Святішим Отцем. Так, наприклад, відомим є факт переписки між київським князем Ізяславом та Папою Григорієм VІІ. Ці добрі відносини своїм наслідком мали більш приязне ставлення князів до латинського обряду. А невдовзі і сам Константинополь опинився в руках латинників, й хоча тривав цей період зовсім не довго, але достатньо для того, щоб тим самим більш вигідним потоком, котрим перед тим линув обряд східний, прийшли інші впливи. А найбільшою заслугою у поширенні західного християнства на тогочасній Русі належить Ордену Отців Домініканців, котрий у 1228 р. з’явився на цих теренах на чолі зі св. Яцеком. Їхня віддана, повна самозречення місіонерська праця принесла такий щедрий плід, що Папа Григорій ІХ міг знову номінувати на землі Східної Русі єпископа, яким став домініканець о. Герард. Сталося це, як вже згадувалось раніше, у 1241 р.

Нажаль невдовзі почались напади монголо-татар, а разом з ними – обезлюднення та занепад Русі, що не дозволяли навіть мріяти про встановлення постійного єпископства в Києві. Від того часу майже впродовж 70 років увесь терен Русі лишався радше під номінальною, ніж фактичною юрисдикцією Лебуської Дієцезії. Рубрицеля називає вісім таких єпископів: Готарда, Лоренца, Вільгельма, Віта, Конрада, Йоана, Фридеріка та Стефана. Про цих єпископів існує дуже мало інформації, лише можна згадати, що один з них – Віт – помер у стані близької святості (in odore sanctitatis).

За часів єпископа Стефана київські католики почали домагатись для себе окремого пастиря, котрого отримали у 1321 р. В тому році Папа Йоана ХХІІ вивів Русь з-під юрисдикції лебуських єпископів, а на київську кафедру номінував домініканця о. Генрика. Таким чином закінчився другий період історії київського єпископства, період або повної відсутності єпископів, або номінальних владарювань, котрий тривав 300 р. Таким чином 1321 р. можна вважати датою реального утворення Київської Дієцезії і початком третього періоду, під час котрого київські єпископи змінюють одне-одного безперервною шерегою.

Нова дієцезія охоплювала всю східну Русь, а також такі землі, Сіверська, Смоленськ та Можайск. Власний кафедральний собор було освячено тільки за панування Владислава Ягайло та пастирського служіння єпископа Миколи Трестки у 1411 р. Святиню було збудовано в Києві на горі, що мала назву Кисельовка (Хоревиця), й спершу вона була дерев’яною.

Як будь-яка дієцезія, що знаходиться на кордонах, далі яких ще не сягнула Церква, Київська також переживала впродовж свого існування багато смутних моментів. В решті-решт це була дієцезія «України, вмитої слізьми». Татарська навала, міжусобиці, повстання тощо швидше «сприяють» занепаду звичаїв, аніж розвитку науки Христа.

У ХVІ сторіччі хвиля протестантизму, заливаючи усю Польщу та провокуючи в ній трагічні розколи, дійшла аж до України і знайшла свої жертви навіть у самій єпископській столиці в особі сумнозвісного Миколи Паца, майбутнього брестського каштеляна. А наприкінці цього ж століття почались козацькі повстання, котрі призвели до того, що за часів єпископа Юзефа Верешчинського в Києві залишилась тільки капличка на замку, в котрій урядники тримали своїх коней, та невеличкий костел домініканців з одним монахом.

 
Вічна пам'ять тим, хто працював для нас

Отець Олександр Самосенко
(1893-1956)

Отець Фаустин Лісицький
(1903-1972)

Отець Серафин Кашуба OFM Cap
(1910-1977)

Отець Юзеф Кучинський
(1904-1982)

Отець Станіслав Щипта
(1914 -1984)

Кс. Роман Янковський
(1889-1987)

Отець Бернард Міцкевич МІС
(1929-2006)

Отець Юзеф Гацек
(1926-2005)

Отець Леон Квапіш
(1970-2009)

Отець Фелікс Свінціцький
(1964-2011)

о. Едуард Флоранський

Архієпископ Петро Геркулян Мальчук OFM

(1965-2016)

 
Список Єпископів Ординаріїв

Перелік єпископів, що посідали Київську, а потім Житомирську Римсько-Католицьку кафедру від 960 року до сучасності 960-1321 роки -єпископи Русі (титул єпископів в той час)

1. о. Лібутій (+960);
2. о. Адальберт (960-961);
3. св. Боніфацій (977-979);
4. св. Бруно (1008-1009);
5. Рейнберн (1010-1014);
6. Олексій (1018-1021);
7. Герард, домініканець (1232-бл. 1244);
8. Вільгельм (1252-1282);
9. Вольмир(1284);
10. Конрад (1284-1299);
11. Миколам (1299-1300);
12. Йоан (1300-1302);
13. Фредерік (1305-1311);
14. Стефан (1320-1345);

1321 - 1798 роки - єпископи Київські
15. Генріх, домініканець (1320-1334);
16. Якуб, домініканець (1350-1378);
17. Миколай (1378-1383);
18. Божислав, францисканець (бл.1405);
19. Філіп, домініканець (1405-1410);
20. Михайло Трестка, домініканець (1410-1429);
21. Станіслав (1430);
22. Станіслав Мартіні (1431-1432);
23. Ютиментій (1449-1473);
24. Ян (1477-1483);
25. Станіслав (бл.1487);
26. Михайло (зі Львова) (1487-1494);
27. Варфаломей Солозницький (1495-1512);
28. Ян Філіпович (1520-1524);
29. Микола Віжгайло (1526- і 531);
30. Єжи Талат( 1532-1533);
31. Франтішек (зі Львова), (1534-1536);
32. Ян Андрушєвич (1546-1556);
33. Миколай Пай (1564-1572);
34. Йосиф Верещинський (1592-1598);
35. Кшиштоф Казимирський (1599-1618);
36. Богуслав Радошевський (1619-1633);
37. Андрій Шолдрський (1634-1635);
38. Олександр Соколовський (1636-1645);
39. Станіслав Заремба (1646-1648);
40. Ян Лещинський (1655-1656);
41. Томаш Уєйський (1656-1677);
42. Ян Станіслав Вітвіцький (1679-1682);
43. Андрій Залуський (1683-1692);
44. Миколай Свенціцький (1697-1699);
45. Ян Павло Гомолинський (1700-1711);
46. Валенти Арцемберський (1715-1718);
47. Ян Тарло(1718-І723);
48. Ян Самуель Ожга (1723-1756);
49. Каєтан Ігнатій Солтик (1756-1759);
50. Йосиф Андрій Залуський (1759-1774);
51. Ігнатій Франциск Оссолінський (1774-1784);
52. Каспар Цецішевський (1784-1798);


1798 - 1925 роки - єпископи Луцько-Житомирські
52. Каспар Цецішевський (1798-1827);
53. Михайло Півницький (1831-1845);
54. Каспар Боровський (1848-1883), з 1870 р. висланий до Пермі;
55. Симон Мартін Козловський (1883-1891);
56. Кирило Любовидський (1897-1898);
57. Болеслав Ієронім Клопотовський (1899-1901);
58. Кароль Недзялковський (1901-1911);
59. Лонгін Жарновецький (1910-1915);
60. Ігнатій Дубовський (1916-1925).

1991 рік - єпископ Житомирський (з січня 1999 р. Київсько-Житомирський)
61. Ян Пурвінський, з 1991 р.

 
Історія сьогодні

Сучасна Римсько-Католицька Церква в Україні об'єднує сім дієцезій які входять в склад Львівської митрополії: Архідієцезія Львівська, Дієцезії: Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Одесько-Сімферопільська й Харківсько-Запорізька.

Наша Київсько-Житомирська – охоплює територію 4 областей Держави (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська) та займає площу 222.300 км2.

Резиденція Архієпископа – місто Київ, Прокафедральний собор св. Олександра.

Кафедра з резиденцією Єпископа помічника – місто Житомир, собор св. Софії.

 


Історія дієцезії
Єпископи
Прокатедра Київ
Катедра Житомир
Дієцезіальні комісії
Навчальні заклади
Релігійна діяльність
Деканати та парафії
Дієцезії РКЦ України
Ордени і Згромадження
Чин дів
Рухи та спільноти
Санктуарії
 
 
Copyright © 2008-2017. Київсько-Житомирська дієцезія. Power by: ArtGattino